Українська література до 1991 року, історичний екскурс

Українська література – сукупність творів, написаних українською мовою. Відомо, що в передісторичну добу (до ІХ ст.) предки українців мали розвинену усну творчість. Найдавніші рукописні книги були створені на українських землях і дійшли до нас, розпочинаючи своє літочислення із середини X ст. Найдавніші твори, створені в Київській Русі з ХІ по ХІІІ століття, були написані церковнослов’янською мовою (Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава (1073), Ізборник (1076)).

Після монгольської навали (ХІІІ століття) українська література занепадає до свого відродження у XIV столітті. Але у той час був складений Києво-Печерський патерик — збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.

Патерик складено в XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона і ченця Печерського монастиря Полікарпа.

Українська література, історія української національної свідомості

Важливу роль у становленні української літератури відіграли “Буквар” Івана Федорова (1574 р.), “Перло многоцінне” Симеона Полоцького (1646 р.).

Українська література віддзеркалювала стрімкий розвиток української національної ідентичності за часів російського панування.

Іван Котляревський (1769-1838), видатний поет і драматург в дусі класицизму, розпочав нову еру в українській літературі своєю поемою “Енеїда,” опублікованою в 1798 році. Ця бурлескна пародія на “Енеїду” Вергілія, якою Котляревський перетворив героїв епосу на козаків. Перше оповідання нової української літератури, написане народною мовою, яке стало важливим моментом у відродженні та розвитку української літератури. Цю поему можна сміливо назвати українським бестселлером. “Енеїда” видавалася багато разів, різними мовами, і досі не втратила своєї популярності.

З перших років XIX століття українська народна мова стала основним інструментом для літературної творчості, відкривши дорогу до епохи плідного письменництва.

1805 року в Харкові засновано Харківський університет. Ця подія стала важливим кроком у розвитку народної освіти. За кілька років після заснування університету виникла значна група людей, для яких українська мова стала невід’ємною частиною повсякденного спілкування. Це призвело до зародження україномовної журналістики, яка стала інструментом вираження національних поглядів та культурних цінностей.

Цікаво, що навіть у польській літературі в 20-ті роки XIX століття сформувалася група письменників, відома як “українська школа”. Серед них були Антоній Мальчевський (1793-1826), Богдан Залеський (1802-1886), Северин Гощинський (1801-1876), Томаш Август Олізаровський (1811-1879), Александр Кароль Гроза (1807-1875) та інші. Також у той час деякі поляки, які жили в Україні, почали писати тексти українською мовою, зокрема Тимко Падура (1801-1871), Маркіян Шашкевич (1811-1843), Каспер Ценглевич (1807-1886). Пізніше до цього руху долучилися польські митці Спиридон Остоя Осташевський (1797—1875) та Павлин Свєнціцький (1841—1876), котрі обрали українську мову для своєї творчості. Сюжети, які були популярні серед поляків, включали фантастичне козацьке лицарство та спільні старовинні походи українців і поляків.

Найвідомішою постаттю цієї групи був “український боян” у Польщі, Богдан Залеський, чия мати була українкою. Показовою є історія зустрічі на чужині Миколи Гоголя (1809-1852) і Богдана Залеського, після якої вони деякий час писали один одному листи українською. Залеський став першим у польській літературі “народником”.

Харків – центр українського романтизму

Близько 1830 року Харків став центром українського романтизму. У Харкові працювали видатні автори того часу, як Ізмаїл Срезневський (1812-1880), Левко Боровиковський (1806-1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) та Микола Костомаров (1817-1885). Вони публікували етнографічні матеріали та власні інтерпретації української історії, збирали народні легенди та козацькі літописи. Ці роботи розкривали багато цікавих аспектів культурного доробку українського народу.

У 1830-х роках художніх текстів українською вже так багато, що в Харкові з’явилися перші літературні альманахи, такі як “Український альманах” видання Срезневського та Росковшенка в 1831 році, “Ранкова зоря” від Петрова у 1833 році, “Запорозька Старина” Срезневського, що видавалася у 1833-1838 роках, а пізніше “Сніп” Корсуна у 1841 році та “Молодик” Бецького у 1843-1844 роках.

Нині деякі експерти вважають, що сучасна українська проза відзначається великими досягненнями, і цей шлях розпочався з роману Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) “Маруся,” який був виданий у 1834 році і став однією з важливих подій в історії української літератури.

На Заході України романтизм відзначався так званою “Руською трійцею,” до складу якої входили Маркіян Шашкевич (1811-1843), Яків Головацький (1814-1888) та Іван Вагилевич (1811-1866). Романтичний рух сягнув свого апогею у творчості київських романтиків та отримав свій вираз у Братстві святих Кирила і Мефодія, заснованому в 1846 році.

Тарас Шевченко

Поезію Тараса Шевченка (1814-1861) на початку його літературної кар’єри можна охарактеризувати як романтичну. Проте з плином часу Шевченко перейшов до більш темних і глибоких відображень української історії, особливо це стало видно в його поемі “Гайдамаки” (1841).

Ця періодизація в творчості Тараса Шевченка відображає його еволюцію як поета та патріота. Вже в 1840-х роках він почав активно виступати проти соціальної та політичної несправедливості, що траплялася в Україні під російським пануванням.

Поеми “Сон,” “Кавказ,” та “Посланіє” є важливими творами, в яких Шевченко висловлює свої патріотичні погляди та сатирично висміює гноблення та утиск українського народу Російською імперією. У своїх поезіях він відкриває перед читачем образи героїв, які виступають проти царського режиму та виражають надію на краще майбутнє для України.

Найбільш визнаним та значущим твором Тараса Шевченка є збірка поезій “Кобзар,” яка була видана в 1840 році. У “Кобзарі” поет об’єднав свої найкращі ранні твори. Чигиринській Кобзарь и Гайдамакы (1844) – видання збірки творів Тараса Шевченко, до якої увійшли вісім віршів із першого “Кобзаря” (1840) та поема “Гайдамаки” (1841). В цій збірці Шевченко висловив свою любов до України, обурення несправедливістю та соціальною нерівністю. Для українців збірка “Кобзар” стала символом національної боротьби та патріотизму. Остання, передсмертна робота Тараса Шевченка – “Буквар южнорусскій” (1861) сприяла навчанню українців рідною мовою.

Пантелеймон Куліш

Видатним літературним діячем та другом Тараса Шевченка був Пантелеймон Куліш (1819-1897) – поет, прозаїк, перекладач та історик.

Роман Куліша “Чорна рада” вважається першим українським історіко-хронологічним росповіданням. В його основу покладені реальні історичні події. В цому романі є місце боротьбі за владу, зраді, огляду умов життя простих людей, і опис життя політичної верхівки козацтва.

Чорна Рада. Пантелеймон Куліш. 1857 рік

У 1857 році Куліш створив власну друкарню, де видавав українські книжки, включаючи другий том “Записки о Южной Руси” (1856-1857) та нові видання творів Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка. Куліш також створив свою “Граматику української мови для народних шкіл” та планував перекладати та видавати твори європейських авторів.

Куліш у 1860 році почав видавати альманах під назвою “Хата”. В альманасі надруковано декілька віршів Тараса Шевченка, твори Марка Вовчка, Євгена Гребінки (1812-1848), Ганни Барвінок (1828-1911) та інших. Зміст альманаху становили поезії, оповідання, байки. У цій збірці можна знайти першу українську філософську лірику Якова Щеголєва (1824-1898), “ніжні” оповідання, що описують народне життя, написані Марко Вовчком, інші цікаві твори.

У січні 1861 року Куліш разом із Миколою Костомаровим (1817-1885) почали видавати двомовний журнал під назвою “Основа,” який став першим українським журналом загальноросійського значення.

У цьому журналі публікувались твори “етнографістів” Марка Вовчка і байкара Леоніда Глибова (1827-1893), а також твори Степана Руданського (1830-1873) із веселими анекдотами, а також відомого історика та автора багатьох етнографічних робіт Данила Мордовця (1830-1905).

В “Основі” також співпрацювали більш радикальні автори, включаючи Анатолія Свидницького (1834-1871), який написав трагічну повість про життя семінариста Люборацького, і галичанина Олександра Кониського (1836-1900). Реалістична поезія журналу розвинулася завдяки творчості Степана Руданського (1834-1873) та Леоніда Глібова (1827-1893).

Проте в середині 1862 року через фінансові труднощі і нестачу передплатників “Основа” опинилась на межі фінансового краху, і в жовтні 1862 року видала свій останній номер.

Марко Вовчок та Михайло Драгоманов

Відомо, що вродлива жінка Марія Вілінська (1833 -1907), яка працювала під псевдонимом Марко Вовчок, була щє й дуже розумною. Вона володіла декількома іноземними мовами, часто подорожувала, була знайома навіть з Жулєм Верном.

Український реалізм, започаткований Марко Вовчок (“Народні оповідання”, 1857; “Казки народу”, “Викуп“), тривалий час обмежувався популістськими темами та зображенням сільського життя.

18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ російської імперії Валуєв видає циркуляр по цензурному відомству про заборону на друк української релігійної та навчальної літератури.

Приблизно в той самий період часу на факультеті філософії Київського університету завершує свою освіту Михайло Драгоманов (1841-1895), який народився в родині членів Кирило-Мефодіївського братства. Після введення Валуєвського циркуляру він відкрито виступає проти русифікації національної освіти в Київському окрузі і підтримує україномовні школи, які з’явилися в рамках земств у Чернігові. Одна зі статей Драгоманова на цю тему була опублікована в “Санкт-Петербурзьких ведомостях” у квітні 1866 року.

Драгоманов вклав багато зусиль заради перенесення центру літературної діяльності до закордонної України – Галичини, яка в той час входила до складу Австро-Угорщини. У Львові під його керівництвом було започатковано видання першої українофільської газети “Правда” в 1867 році, яка незабаром стала всеукраїнським органом. Драгоманов також привіз до Львова європейську, російську і нову українську художню літературу.

У 70-х роках XIX століття у Львові під впливом Драгоманова розпочали розвиватися різноманітні допоміжні літературні жанри, включаючи словники (Євген Желеховський, 1840-1895), історію літератури (Омелян Огоновський, 1833-1894), підручники (Олександр Барвінський, 1847-1926), філологічні (Іван Верхратський, 1846-1919), критику (Євген Згарський, 1834-1892; Омелян Партицький, 1840-1895), маніфести та програми (Ксенофонт Климкович, 1835-1881; Даниил Танячкевич, 1842-1906; Володимир Шашкевич, 1839-1885), мемуари (Анатолій Вахняний, 1841-1908), спостереження за культурою з погляду економіки (Олександр Навроцький, 1823-1892) та інші види літературних творів. Також у той час були внесені перші спроби Юліаном Романчуком (1842-1932) скласти канонічний список “класиків української літератури”.

Емський указ та Львівська літературна спільнота:

30 травня 1876 року в німецькому місті Бад-Емс підписується Емський указ – розпорядження російського імператора Олександра II, яке забороняло вільно ввозити в російську імперію будь-яку літературу українською мовою, використовувати українську мову в театральних постановках та читати нею привселюдно, а також друкувати будь-які книжки українською, окрім історичних документів і творів вишуканої словесності.

Серед видатних літераторів того часу, що друкуються в Львові, переважають автори не львівського походження. Серед них був київський драматург і прозаїк Михайло Старицький (1840-1904), а також драматурги з Катеринослава (сучасний Дніпро) – Марк Кропивницький (1841-1910) і Іван Тоболевич (відомий також як Карпенко-Карий, 1845-1907). У Львові друкувалися й письменники-прозаїки Іван Левицький-Нечуй (1839-1918) і Опанас Мирний (1849-1921). Ольга Косач (1849-1930) – мати Лесі Українки і сестра Михайла Драгоманова також друкувалася у місті Лева під псевдонімом Олена Пчілка. Усі ці автори були відомі своєю етнографічною схильністю та створювали твори, що розкривали трагічну історію України та важке життя народу.

Особливу увагу заслуговує прозаїк Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), чия творчість у той час охоплювала від зображення сільського життя у “Кайдашевій сім’ї” (1879) до портрету української інтелігенції у “Хмарах” (1908).

Панас Рудченко, відомий під псевдонімом Панас Мирний, був визнаним представником українського реалізму. Його зображення соціальної нерівності та соціального протесту в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (1880) відзначалося новим психологічним підходом в українській літературі.

Романи Івана Франка, що аналізували суспільство Галичини того часу, разом із його об’ємними оповідними поемами, такими як “Мойсей”, “Панські жарти” і “Іван Вишенський”, відзначалися своєрідними літературними досягненнями того часу.

Франко, Коцюбинський, Стефаник і Леся Українка

Іван Франко (1856-1916) був видатним українським письменником, який протягом довгого часу сприймався як “намісник” Михайла Драгоманова у Львові.

Літературне оточення, що об’єдналося навколо Франка, почувало себе досить зручно завдяки підтримці Драгоманова. Михайло Драгоманов, аж до своєї смерті у 1895 році, активно підтримував з-за кордону львівських літераторів. Він сприяв організації перекладів творів українських авторів на європейські мови та навіть допоміг Івану Франку продовжити своє навчання у Віденському університеті.

Проте після смерті Драгоманова відбулася зміна обставин: зупинився випуск львівських літературних видань, і багато письменників з кола Франка опинилися без стабільного доходу. Криза, нащастя, тривала недовго – у 1898 році львівське “Наукове товариство імені Шевченка”, під керівництвом професора Михайла Грушевського (1866 -1934), запросило Івана Франка редагувати “Літературно-Науковий Вісник” (ЛНВ), що став важливою віхою в історії української літератури.

Початок XX століття відзначився модернізмом, і цей період запам’ятався поетичними драмами та діалогами видатної української поетеси, Лесі Українки, яка внесла великий вклад у розвиток української літератури. Також у цей час прозаїки, такі як Михайло Коцюбинський і Василь Стефаник, розкрили нові глибини художнього виразу та важливі суспільні питання.

Леся Українка (1871-1913), власне ім’я Лариса Косач, виявилася не тільки видатною поетесою, але й видавцем, громадською діячкою та сильною особистістю у літературному житті України. Вона здобула славу завдяки своїм творам, що об’єднували патріотизм, соціальну критику та сучасний символізм. Її вірші та драми пронизані глибоким розумінням української історії і духу нації. Її поетичні новели, такі як “Лісова пісня” та “Мавка”, стали класичними творами української літератури.

Ще одним помітним автором того періоду був Михайло Коцюбинський (1864-1913), який прославився завдяки своїм новаторським творам, що досліджували моральні та етичні проблеми. Його повість “Тіні забутих предків” і новели вразили читачів своєю глибиною та силами природи.

Василь Стефаник (1871-1936) також залишив великий слід у українській літературі. Його романи та оповідання, такі як “Камінний хрест”, відображали життя та традиції карпатського народу. Стефаник був важливим ініціатором та публіцистом, який сприяв поширенню української літератури та культури в світі.

Цей період також позначився на інших видатних літераторах та літературних рухах. Разом із Франком, Українкою, Коцюбинським і Стефаником вони створили багатий літературний канон, що залишився невід’ємною частиною української культурної спадщини.

Українська література на початку XX століття: Модернізм, Футуризм та Символізм

Після революції 1917 року та приходу радянської влади в Україну, літературний рух розгортався в кількох напрямках, з основними центрами у Києві та Харкові.

Протягом перших трьох десятиліть XX століття українська література переживала справжній ренесанс, відзначався різноманіттям літературних течій. Реалізм з вираженими елементами декадентизму переважав у прозі Володимира Винниченка (1880-1951), тоді як Павло Тичина (1891-1967) був провідним поетом-символістом. Неокласицизм виразився в поезіях Миколи Зерова (1890-1937), а футуризм отримав поштовх від Михайля Семенка (1892-1937).

Модернізм і естетизм, які знайшли відгук у часописах “Шлях” у Києві (1917-1919) та “Шляхи” у Львові (1915-1918), стали важливим аспектом української літератури того часу. Відмітним злетом у цей період були видання “Літературно-критичного альманаху” у Києві (1918) та журналу “Музагет” (Київ, 1919), які вказували на перехід від модернізму до символізму.

Цікавою рисою цього періоду є виникнення “неокласицизму”, який об’єднував авторів журналу “Книгарь” (Київ, 1917-1920), включаючи Миколу Зерова (1890-1937), Віктора Петрова (1894-1969), Михайла Драй-Хмару (1889-1939), Максима Рильського (1895-1964) та Освальда Бургардта (1891-1947).

Український футуризм здобув свій становий орган в журналі “Мистецтво” (Київ, 1919-1920) під редакцією Гната Михайличенка (1892-1919) та Михайла Семенка (1892-1937). Таким чином, “авангард” ввійшов на літературну сцену. Незважаючи на конфлікти між представниками футуризму та авангарду, наприкінці 1920-х років вони продемонстрували значні спільні риси.

Футуризм (авангард) у літературі сприймав себе аналогом соціалізму в реальному житті. Літературний лівий авангард, визнаний організацією “Мистецтво”, послужив основою для “нового”, пролетарського мистецтва, яке швидко стало офіційним. В статтях Гната Михайличенка, Володимира Коряка (1889-1937) зародився новий напрямок ідеології та критики.

За батька пролетарського мистецтва в Україні вважається новеліст і критик Микола Хвильовий (1893-1933), який спочатку вітав революцію, але перед своєю смертю став дедалі критичніше ставитися до радянської влади.

Журнал “Шляхи Мистецтва” став одним із перших друкованих майданчиків для висловлення думок про нове українське мистецтво та його майбутнє. Цей літературно-мистецький журнал виходив у Харкові з 1921 по 1923 рік. За період існування вийшло 5 номерів. Редагували журнал Василь Еллан-Блакитний (1894-1925), Гордій Коцюба (помер у 1938), Володимир Коряк (1880-1937).

Володимир Сосюра

У період між 1917 і 1932 роками, українська література була багата на талановитих письменників, проте серед них виділявся Володимир Сосюра (1898-1965).

В архівах збереглися ненадруковані вірші Сосюри українською мовою, написані під час його перебування в Армії УНР, але перша збірка “Вірші” вийшла 1921 року, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема “Червона зима” (1922), визнана провідним зразком поетичного епосу часів громадянської війни на території України.

Вікіпедія

Сосюра вважався одним з найуспішніших радянських письменників, але кілька разів опинявся за крок від ув’язнення або знищення. У 1934 році Володимира Сосюру за “націоналістичні ухили” виключили з партії та Спілки письменників України. У 1948 року за збірку “Щоб сади шуміли” він здобув Сталінську премію першого ступеня. Але у 1951 році за свій відомий вірш “Любіть Україну!” він став “персоною нон ґрата” радянської літератури.

Після смерті Сталіна його знову починають друкувати. Уцей період він написав спогади “Третя Рота” і поему “Мазепа” яка була вперше опублікована в журналі “Київ” лише через два десятирічча після смерті автора – у 1988 році.

Літературний геноцид, часи соціалістичного реалізму та репресій

В 1932 році комуністична партія почала нав’язувати соціалістичний реалізм як обов’язковий літературний стиль. Масштабні репресії за дорученням радянського диктатора Йосипа Сталіна, які тривали в період з 1933 по 1938 рік, призвели до руйнування лав українських письменників. Багато з них були ув’язнені, страчені або змушені були втекти в еміграцію.

Цей час, відомий як “Розстріляне відродження” або “Червоний ренесанс”, співпав із припиненням політики українізації в УРСР та та початком жорстокого політичного терору. З 1933 по 1938 рік, звинувачені в “буржуазному націоналізмі” та причетності до антирадянської підпільної організації “Всеукраїнський центральний блок,” тисячі представників української інтелігенції були арештовані та страчені.

Після закінчення сталінського періоду з’явилося нове покоління письменників, які відкинули соціалістичний реалізм. Проте репресивні заходи, прийняті в 1970-х роках, вимушували багатьох з цих авторів замовкнути або повернути їх до соціалістичного реалізму.

Українська література 60-80 років ХХ століття

Українська література 60-80 років ХХ століття переживала значні зміни, викликані політичними, соціальними та культурними подіями в срср та Україні. Цей період охоплював “Хрущовську відлигу” на зміну до якої прийшла ера “застою”. В українській літературі настали часи з радянською цензурою та ідеологічним контролем. Цей складний період поділяється на різноспрямовані течії.

Поезія “шістдесятників”: У 60-х роках виділяється активна творчість “шістдесятників” – групи молодих поетів та письменників, які намагалися висловити свої ідеї та почуття незалежно від ідеологічних обмежень радянського режиму. Вони характеризувалися відкритістю та сміливістю. Твори Василя Стуса (1938-1985), Івана Світличного (1929-1992), Ліни Костенко (1930), Василя Симоненко (1935-1963) стали символами гідності та протесту проти радянської системи.

Дисиденти: Протягом цього періоду активно діяли письменники-дисиденти, які виступали проти радянського режиму і змушені були публікувати свої твори у таємних виданнях або за кордоном. Деякі із них, такі як Василь Стус, Олесь Бердник (1926-2003), Юрій Шевельов (1908-2002), Левко Лук’яненко (1928-2018) та інші, активно боролися за права людини та свободу слова.

Офіційна ідеологія і культурний режим: Українські письменники були обмежені радянською ідеологією та цензурою. Багато з них були змушені працювати в рамках соціалістичного реалізму, який вимагав прославлення радянської влади та соціалістичного ідеалу. В іншому випадку, вони ризикували потрапити під репресії.

Поступове відкриття у 70-80-х роках: Протягом наступного десятиліття, внаслідок певних ліберальних змін у радянському союзі, українська література отримала певний простір для вільного висловлення. З’являються публікації, які дозволили письменникам виразити індивідуальні погляди та ідеї. Автори, такі як Микола Вінграновський (1936-2004) та Юрій Андрухович (1960) стали видатними постатями цього періоду.

Літературна діаспора: В ці роки розквітає література письменників української діаспори, що створювалася протягом ХХ століття в середовищі вихідців з України на різних континентах, від Європи до Австралії. Серед найвідоміших представників цієї діаспори були Іван Багряний (1906-1963), Василь Барка (1908-2003), Євген Маланюк (1897-1968), Ігор Костецький (1913-1983), Богдан Бойчук (1927-2017), Віктор Домонтович (1894-1969), Улас Самчук (1905-1987), Юрій Тарнавський (1934), Емма Андієвська (1931) та багато інших залишивших свій слід у світовій українській літературі письменників та поетів.

Здобуття Україною незалежності

Подібно до того, як жовті пшеничні поля та соняшникові рівнини простягаються в радісному достатку, коли весна розтоплює крижані лещата зими, так само і думки та емоції України тепер можуть вільно розквітати на сторінках та сценах.

Кайдани, що довгий час сковували літературний дух України, були скинуті в 1991 році, коли незалежність розгорнула яскравий жовто-блакитний стяг нації перед світом. Письменники, які так довго томилися під нищівними обмеженнями цензури, тепер знайшли перед собою відкриті горизонти творчого самовираження.

Про культурний простір Кобзар

Культурний простір Кобзар поєднує спадщину минулого і сучасний інтерес до старовинних книжкових видань, документів та літературної творчості. Ми зберігаємо українську ідентичність, прагнемо відновлювати ментальне здоров’я українців. Українська література багаті і самобутна. Бібліотека культурного простору Кобзар постійно поповнюється шедеврами українських митців. Описи цих книжок ми публікуємо на нашому сайті і в соціальних мережах.