Нарис історії України, Дмитро Дорошенко, 1966

Нарис історії України, Дмитро Дорошенко, друге видання, видавництво “Дніпрова хвиля”, Мюнхен, 1966 рік, в двох томах. Предмова Олександера Оглоблина, обкладинка Святослава Гординського. Українською мовою. Передрук з першого видання, шо вийшов в УНІ у Варшаві 1932 року.
Перше видання зредагував професор Смаль-Стоцький.

Детальний аналіз історії України через призму еволюції української державності. Це видання охоплює інформацію про майже всіх гетьманів, які керували Україною. В ньому поєднані дані, що рідко зустрічаються в наукових працях таких видатних українських істориків, як Микола Костомаров, Михайло Грушевський, Микола Аркас. Двохтомник розкриває унікальні факти та події, які не знайшли свого відображення в інших історичних дослідженнях України.

Том I (до половини XVII століття), 229 стор., розмір: 14х10х1,2 см.
Том II (від половини XVII століття), 360 стор., розмір: 14х10х1,6 см.

Книга про українську історію, Дмитро Дорошенко, 1966

Про українську історіографію

Розвиток новітнього українства й відродження української національної ідеї щє в кінці 19 століття поставили перед українською наукою завдання створити нову синтезу історії українського народу. Але тогочасна українська історіографія не була щє готова виконати це завдання.

Історики старшої генерації, опановані романтично-народницькими ідеями, властивими 19 століттю, вважали за свій головний обов’язок збирати «цеглини» для майбутньої будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб синтезування української історії. Але ними чимраз більше починало цікавитися молодше покоління істориків.

Предмова Олександера Оглоблина українська історія

Конкурс “Кіевской Старины” 1896 року, нанаписання історії України не дав наслідків. Єдиний твір, пов’язаний з конкурсом, — “Очерк исторіи украинскаго народа” О. Я. Єфименкової не був прийнятий виданням і побачив світ щойно в 1906 році.

Михайло Грушевський та його праця

Молодий тоді історик Михайло Грушевський визнав цю справу “питанням чести своєї й свого покоління” — й блискуче виконав це завдання, для своєї доби й своєї генерації. Він створив свої нариси історії України, а головне, монументальну “Історію України Руси“. Це була перша наукова синтеза історичного розвитку українського народу, що стала одною з могутніх підвалин національно-державного відродження України в 20 столітті.

Велична будова, здвигнута Грушевським, не була — й не могла бути тоді завершена. Властиво, її доведено було лише до кінця 18 століття, до ліквідації Козацько-Гетьманської держави. Далі залишалося дике поле “пропащого часу” (за виразом М. Драгоманова), де тільки в ділянці культурно-національного життя починала колоситися нива українського відродження. Це поле треба було перейти, а життя навіть Грушевського та його покоління зробити цього не могло. Бо історію творять генерації, і кожна з них має, може й мусить виконати лише свої завдання.

Створення нової наукової синтези історії України й історії українського народу, на його споконвіку власній землі, від початків історичного буття й до сучасности, припало на долю наступного покоління української історіографії, покоління 1920-х років. Це не було легке завдання. Треба було будувати цю велику будову на нових ідейних засадах, за новим архітектурним пляном і, чималою мірою, з нового монографічного та джерельного матеріалу.

Але його щє потрібно було, в дуже короткий час і за дуже несприятливих умовин, заготовити. Старші історики могли дати лише проекти нової схеми
й деякі ескізи нової синтези. Сили молодших істориків, хоч і досить
численних, талановитих і відданих своїй справі, були скеровані на
монографічні та джерелознавчі студії й археографічні публікації. І в
цій царині зроблено було стільки, що 1920-ті роки слушно вважають
за “золотий вік” новітньої української історіографії.

Дмитро Дорошенко та його внесок в історію України

Дмитро Дорошенко і його “Нарис історії України”

Тим часом на українство знову наступила чорна хмара. Розцвіт української науки в 1920-х роках — наслідок відродження української державности в 1917-1918 роках і боротьби за неї в 1919-1920 роках — був гвалтовно обірваний на початку 1930-х років советським погромом української національної культури. В наслідок цієї катастрофи, історична наука в Україні не спромоглася дати нову й повну синтезу українського історичного процесу, зокрема 19-20 століття. Це довелося робити українським історикам на еміграції, і честь першої й дуже вдалої спроби такої синтези належить Дмитрові Дорошенкові.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951) був історик з Божої ласки. Його живий зв’язок із рідною землею, величезна ерудиція, глибоке знання історичного минулого своєї Батьківщини та віддана праця для її кращого майбутнього…

Український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. З квітня 1917 року — крайовий комісар Галичини й Буковини. Член УПСФ, Української Центральної Ради, Чернігівський губернський комісар (губернатор) за часів Тимчасового уряду Росії і Центральної Ради УНР з вересня 1917 року до січня 1918 року. У травні-листопаді 1918 — міністр закордонних справ Української Держави. З 1919 року — в еміграції, де був організатором і співробітником українських наукових установ. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.
Вікіпедія

Для Дорошенка історія України не кінчалася на Гетьманщині 18 століття, і в українській історії 19-20 століття він бачив не лише потік національно-культурного розвитку, а широку й повноводну течію економічного, політичного й культурного життя великої країни та її великого народу. Стара схема української історії наповнювалася новим і багатим змістом.

Під пером великого історика з’явився нарис історії України від найдавніших часів до національно-визвольної революції 1917 року, втілений у бездоганну наукову форму. Українська історіографія мас повне право вважати цей твір Дмитра Дорошенка за одне з великих своїх досягнень, значення якого далеко виходить за межі його доби.

Сувора історична доля України не минула й капітальної праці Дмитра Дорошенка. “Нарис історії України” побачив світ на чужині, і то в такий час, коли зв’язки між Батьківщиною й еміграцією були фактично неможливі.

Щойно після 1939 року книга могла дістатися— і то припадково — на Велику Україну. Але воєнна руїна у Варшаві знищила майже цілий наклад цього видання. Книга давно вже стала бібліографічною рідкістю.

А головне — цей нарис й досі не заступила жодна інша праця цього роду. Тому треба вітати ініціативу видавництва “Дніпрова Хвиля” перевидати цей прекрасний твір, що робить честь не тільки його авторові, але й цілій українській історичній науці.