Дитяча література в Україні, російській імперії та срср

Дитяча література в Україні має давню історію, але історично її треба розглядати разом з російською та радянською літературою, яка чітко поділяється на два періоди: до 1917 року та після 1917 року. Перед тим, як зануритися в історію, визначимось із термінами.

Дитяча література

Дитяча література – це сукупність письмових творів та ілюстрацій, створених для розваги чи навчання молоді. Жанр охоплює широкий спектр творів, включаючи визнані світової літератури шедеври, книжки з малюнками та легкі для читання історії, написані виключно для дітей, а також казки, колискові, байки, народні пісні та інші твори, що передаються переважно усно.

Визначення терміну “Діти”

Всі потенційні або реальні юні читачі, від миті, коли вони з радістю можуть розглядати книжку з малюнками чи слухати історію, що читають вголос, приблизно до 14-15 років, можна називати дітьми. Отже, “діти” включають “молодь”. Два моменти розмивають визначення. Сьогодні підліток – аномалія: його оточення штовхає його до передчасної зрілості. Таким чином, хоча він може читати дитячі книжки, він також і все більше читає дорослі книжки. По-друге, дитина виживає в багатьох дорослих. В результаті, деякі дитячі книжки (наприклад, “Аліса в Країні чудес” Льюїса Керрола, “Вінні Пух” А.А. Мілна і, деякий час, “Історія Фердинанда” Манро Ліфа) також широко читають дорослі.

Українська дитяча література

Українська дитяча література має давні традиції. Вона сягає фольклорних джерел, таких як народні казки, легенди, пісні та приказки. Ці твори усної народної творчості століттями передавалися від покоління до покоління і слугували як розвагою, так і повчанням для дітей.

З розвитком писемності з’явилися й перші літературні твори для дітей. Важливу роль у становленні української дитячої літератури відіграли “Буквар” Івана Федорова (1574 р.), “Перло многоцінне” Симеона Полоцького (1646 р.), твори Івана Котляревського та Григорія Сковороди.

У 19 столітті активно розвивалася українська дитяча поезія. Вірші для дітей писали Тарас Шевченко (“Причинна”, “Садок вишневий коло хати”, “Буквар южнорусскій“), Степан Руданський, Леся Українка та інші. Прозові твори для юних читачів створювали Марко Вовчок (“Кармелюк”, “Маруся”), Борис Грінченко (“Серед темної ночі”, “Дзвінкова криниченька”).

У 20 столітті провідними постатями української дитячої літератури були Василь Сухомлинський, Олександр Копиленко, Наталя Забіла, Олесь Бердник. Для дітей писали Максим Рильський, Платон Воронько, Микола Вінграновський. Серед сучасних українських письменників, твори яких адресовані юним читачам, – Іван Андрусяк, Андрій Бачинський, Всеволод Нестайко, Зірка Мензатюк та інші.

Українська дитяча література представлена різними жанрами – від фольклорної казки до сучасної фантастики і пригодницької літератури. Вона відіграє важливу роль у вихованні підростаючого покоління, формуванні національної свідомості та почуття власної гідності українських дітей.

Література для дітей в російській імперії

У дореволюційній російській імперії можна побачити наочну ілюстрацію величезної невідповідності між літературою для дітей та загальною літературою. Безсумнівно, остання є однією з найвидатніших у сучасному світі. Але література для дітей дореволюційної імперії була слабкою. Вона включала байки Івана Крилова; величезну скарбницю народних казок, зібраних А.М. Афанасьєвим; епічні оповідання (билини), які співали або розповідали дітям; класичну книгу Петра Єршова «Коник-Горбунок» (1834); та інші історії й вірші, які полюбляли молоді росіяни, але які не були спеціально призначені для них.

До цього фольклорного матеріалу слід додати моралізаторські оповідання, які Толстой написав для серії книг з читання. Також є поет-перекладач Василь Жуковський, якого шанований критик Віссаріон Бєлінський називав одним з небагатьох поетів століття, частина творчості якого була присвячена дітям.

Дореволюційна російська імперія ледь змогла зробити кілька слабких спроб створити незалежну дитячу літературу. Пригноблене селянство покладалося на оповідачів біля вогнища. Середній клас, хоча й був набагато сильніший, ніж зазвичай вважають, не міг стимулювати чи підтримувати літературу для своїх дітей. Привілейований клас дивився на Захід: діти читали мадам де Жанліс.

Так вийшло, що дитина була визнана в російській імперії пізніше, ніж в інших частинах Західної Європи. Критик і письменник дитячої літератури Корній Чуковський говорить про «байдужість», з якою «раннє дитинство розглядалося в минулому». Потім він вказує, що ставлення змінилося, і тепер дитина – «обожнюваний герой».

Література для дітей в радянському союзі

Революція стала вододілом. Після 1917 року радянська дитяча література розвивалася більш-менш у відповідності з потребами держави. Це не означає, що вона стала ідентичною радянській пропаганді. Справді, один з найкращих підліткових романів, «Що до чого» Вадима Фролова, абсолютно не торкнувся ніякої догми.

Радянська дитяча література, і особливо її величезний масив популяризованої науки і техніки для молоді, проте, в загальному керувалася ідеалами соціалістичного реалізму, ідеалізацією «нової радянської людини» (як у широко читаних творах Бориса Житкова та Аркадія Гайдара), звеличенням машини над безвідповідальними казковими істотами, і особливо переглянутою версією домодерного погляду на дитину як на зменшену дорослу людину: тепер вона стала потенційним радянським громадянином і архітектором комуністичного майбутнього.

Зрозуміло, художня та біографічна література для дітей схилялася до відображення вирішальних епізодів радянської історії. Але теорія, що лежить в основі цієї в цілому націоналістичної літератури (що нагадує аналогічні тенденції в Італії та Англії в другій половині XIX століття), не є однозначною.

Найвпливовішим мислителем був Максим Горький, який у 1920-х роках закликав до «творчої фантазії», до дитячих оповідань «які перетворюють людину з безвольної істоти чи байдужого працівника на вільного і активного митця, творця нової культури». Він просив книги, які заохочували б дитину стати «лицарем духу». Есе Горького є дивною, милою сумішшю марксистської доктрини (з утопічним нахилом) та цілком стандартних західних гуманістичних ідей.

Проте, саме в книзі Корнія Чуковського «Маленькі діти» (1925) чи «Від двох до п’яти» можна найчіткіше відчути напруженість між двома знайомими силами – розвагою та навчанням. Ця напруга типово виражена в розповіді Чуковського про радянську війну проти казки, протидія якій досягла свого піку у 1920-1930-х роках.

«Ми пропонуємо», – писав один журналіст у московському журналі в 1924 році, – «замінити нереалістичні народні казки та фантазії простими реалістичними історіями, взятими зі світу реальності та природи». Чуковський, сам письменник, повний гумору та винахідливості, протистояв цій точці зору, як до нього Горький.

Хоча багата на фольклор, запозичений у багатьох народів і мов, радянська культура залишалася слабкою в царині фантазії. Казкова п’єса, як «Круглий рік» Маршака (в англійському перекладі), здається (принаймні по-англійськи), фатально незграбною. Безсумнівно, радянська дитяча література була енергійною, різноманітною і мотивованою справжньою турботою про дитину. Однак в ній не існувало радянських аналогів таких всесвітньо відомих творів, як “Хроніки Нарнії” Клайва Стейплза Льюїса чи “Позичальники” Мері Нортон.

britannica

З іншого боку, українські письменники зробили великий внесок у розвиток дитячої літератури. Починаючи з фольклорних джерел і класиків, таких як Тарас Шевченко, й до сучасних авторів, українська дитяча література представлена яскравими, неповторними голосами. Вона слугує як засобом розваги, так і виховання, передаючи молодому поколінню любов до рідної мови, культури та історії.

Про культурний простір Кобзар

Культурний простір Кобзар – це унікальне місце, де перетинаються минуле і сучасність української культури. Саме тут зберігається і передається наступним поколінням спадщина великого Кобзаря – Тараса Шевченка. Культурний простір Кобзар – це не тільки місце збереження спадщини минулого. Це – джерело натхнення для сучасної української дитячої літератури. Знайомлячи дітей із творчістю Кобзаря, українських митців та з старовинними книжками, ми виховуємо нові покоління свідомих українців, які шанують і примножують культурні надбання своєї Батьківщини.