Тарас Шевченко – батько українського національно-політичного відродження

Батьком українського національно-політичного відродження був Тарас Шевченко. Правда, він не написав ні одної політично-програмової брошури, ні статті, як це роблять сьогоднішні ідеологи. Він тільки писав вірші й поеми. Та це не міняє факту, що в своїх поетичних творах він дав завершену систему політичної ідеології.

Свої політичні погляди виклав Шевченко в поемах: “Сон”, “Великий Льох”, “Кавказ”, “Посланіє”, “Заповіт”, написаних в 1844 і 1845 pp. Вони написані під впливом тих вражень, що їх дала йому безпосередня зустріч з усіми верствами українського народу. Під час його поїздок по Україні в тих роках він дізнався про тодішній стан й умовини суспільно-політичного життя в Україні.

Тарас Шевченко і його твори

В поемі “Сон”, написаній літом 1844 р. в Петербурзі по повороті з першої поїздки в Україну, Шевченко з глибокою вдумчивістю та з надзвичайною відвагою аналізує стан, в якому тоді перебувала Україна: прибувши з Московщини в Україну та оглядаючи її, він захоплений красою й багатством української землі. Та при тому бачить він важке соціяльно-політичне положення українського народу:

… У тім раї … латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, — бо нічим обуть панят недорослих.

А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи…

А он-де під тином опухла дитина голодная мре, а мати
пшеницю на панщині жне.

Бачучи це, поет застановляється: чи ж справді вже ніхто не реагує на цю страшну соціяльно-політичну несправедливість? Та ні, він бачить їх, неустрашимях борців за правду і за волю, але — на Сибірі, закутих в кайдани, на засланні, між звичайними злочинцями…

Хто ж спричинник того, що в сповитій пшеничними ланами країні її населення обдерте, із голоду мре, а ті, хто в обороні правди стали, заслані на каторгу?
Поет знаходить правдиву відповідь і не вагається показати її:

спричинником того є Московщина з усім своїм гидким суспільно-політичним ладом.

Тому на Петербург Шевченко дивиться не очима землячків-малоросів “з цинковими ґудзиками”, але — “так, мов я читаю історію України”.

Він ні трошки не захоплюється величавістю новозбудованого міста, бо при кожному погляді в ньому озивається свідомість, що все те збудовано коштом поневоленої України, на кістках замучених українських політичних засланців. Читаючи звичайний напис на пам’ятнику царя Петра 1-го: “Первому Вторая”, Шевченко бачить усю трагічну історію московського гніту в Україні:

Це той Первий (Петро Великий), що розпинав нашу Україну, а Вторая (цариця Катерина друга, що казала зруйнувати Запорізьку Січ) доконала вдову-сиротину.

З глумом і сарказмом змальовує поет московський суспільно-політичний лад, спертий на деспотизмі, гніті та рабстві. В росії від п’яного царя почавши аж до “недобитків православних” вищий чином нижчого гнобить і зневажає, а гноблений та зневажаний, замість спротиву, гнеться в рабській покорі і вихваляє свого ката.

Тарас Шевченко дорікає всім тим своїм землякам, що свої сили віддали на службу московським тиранам та дає вислів своїй вірі, що прийде час, коли сини України на ворога стануть і вся та московська система гніту завалиться “мов під землю”. Віру в перемогу висловлює поет закликом до України: “Годуй діток: жива правда у Господа Бога”.

За вільну Україну

В містерії “Великий Льох” Шевченко різко підкреслює злочинність супроти України й українського народу всіх тих, хто в якій-небудь формі помагає московським наїзникам. Душу української дівчини Прісі не впускають до раю за те, що Пріся несвідомо побажала Хмельницькому успіху тоді, коли він їхав в Переяслав Москві присягати”. Так само карається душа української дівчинки недолітка за те, “що цареві московському коня надоїла в Батурині, як він їхав у Москву із Полтави”, та душа української дитини-немовлятка, що усміхалася до розмальованої галери московської цариці Катерини, що плила Дніпром після зруйнування Січі.

У формі містерії Шевченко вказує в цій поемі своїм землякам на те, що переяславська злука України з Московщиною була найбільшим нещастям для українського народу. Що повстання гетьмана Мазепи проти московського царя було святою боротьбою українського народу за свої права. Що сліпе захоплення деяких українців російською культурою, за яким, очевидно, піде їх вірна служба їй, становить грізну небезпеку не тільки для таких нещасних
одиниць, але й для української справи взагалі.

“Я щасливий, що очей не маю, — що нічого того в світі не бачу й не знаю”… — каже осліплений в турецькій неволі герой Шевченкової поеми “Невольник” (написаної кілька днів перед поемою “Великий Льох”), слухаючи про злочинне руйнування Січі москалями, які навіть церкви не жаліли.

Каже про незаконну грабіж козацьких земель московською царицею, яка посміхалася вдоволено, дивлячись на пожар козацької церкви.

Каже про закріпощення українського люду московським “бахурям і байстрюкам” та про те, що деякі українці в той сам час, як вона руйнувала та закріпощувала Україну — “в цариці мов собаки патинки лизали”.

Начерк програми політичної дії

В поемі “Посланіе” Шевченко дає, так сказати б, начерк програми політичної дії. Вже в заголовку дає поет історіоофічну дефініцію нації, як сукупносте людей, зв’язаних кровними зв’язками і територіяльним походженням (“земляки”), спільною традицією, і спільними культурними надбаннями (“мертві” як символ їхніх змагань і їхнього вкладу в національну скарбницю духовости й культури), спільними стремліннями (“живі”, які їх репрезентують в даний час). Далі дає ідеєю збереження своєї національної окремішности й змаганням до самоздійснення нації (“ненароджені”, які продовжуватимуть діло минулих і теперішніх поколінь в дусі їхніх ідей).

Згідно з тією дефініцією нації Шевченко подає своїм землякам й основні – напрямні національно-політичної праці. В різкому протиставленні до панівних тоді серед української інтелігенції інтернаціоналістичних тенденцій Шевченко підкреслює, що:

в своїй хаті своя правда, і сила, і воля.

Тобто, говорячи політичними термінами, — що тільки існування своєї власної, самостійної держави дає змогу розв’язувати всі проблеми згідно з бажаннями власного народу (“своя правда”), не лякатися чужого насилля (“своя сила”) і вільно розвиватися.

Так дуже тоді модні соціялістичні кличі про міжнародне “братерство братнє”
і “добре добро” це тільки баламутна фразеологія.

Українським патріотам треба розкуватись з кайданів всіх отаких модних тоді політичних поглядів, “полюбити щирим серцем велику руїну”, свою батьківщину, і в українській традиції та в українській духовості шукати коріння і вказівок для своєї дії.

Минуле України треба вивчати не за чужими вказівками, ні за одним шабльоном перехвалювання всього, що своє, але основно, не минаючи “ніже титли, ніже тії коми” і критично, щоб добре збагнути:

Хто ми? чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті?

Так само різко, як у політичній ділянці протиставив Шевченко інтернаціоналістичним концепціям ідею національної правди і національно-державної суверенносте. Так протиставляє він теж у соціяльній ділянці кличам клясової боротьби — ідею всенаціонального єднання. В спільній боротьбі за кращу долю матері України: “обніміте ж брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться”. (“Найменший брат” це закріпощені селяни).

Тарас Шевченко проти москалів

В поемі “Кавказ” Шевченко дає вислів своїй сильній вірі в незламність українського духа, в те, що московський наїзник мимо найбільших знущань “не вип’є живущої крови” та “не скує душі живої” українського народу, як “неситий — не виоре на дні моря поля”, і закликає до боротьби:

борітеся, поборете; вам Бог помагає; за вас сила, за вас воля і правда святая!

А кілька тижнів пізніше пише поет свій політичний “Заповіт”. В ньому вже зовсім ясно формулує заклик до боротьби як вказання методу політичної дії:

вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!

Методом боротьби за відновлення української держави, значить, мусить бути — національна революція.

Реасумуючи політичні думки Шевченка, висловлені в поетичній формі в згаданих та ще деяких поемах і віршах, ми бачимо завершену систему політичної ідеології такого змісту: багата і прекрасна по своїй природі Україна перетворилася в країну гор’я і сліз після того, як її захопила Московщина. Москалі закріпостили український народ і гноблять та визискують його гірше ляха і гірше татарина.

Врятувати український народ з того жахливого положення, в якому він опинився, може лише відновлення української самостійної держави, шляхом збройного національного повстання.

Україні потрібна не клясова боротьба, але всенаціональне єднання всіх кляс у спільній боротьбі за відновлення своєї національної правди, соціяльного ладу — без холопа і пана.

Українцям треба і чужому научатись, користуватись теж досвідом інших народів, але в основу своїх змагань конечно ставити основне і критичне пізнання української традиції й української духовости.

Служба українців Росії, в якій би це не було формі, є злочином супроти України, а вчитись українцям у москалів немає чого, бо і ввесь московський
суспільно-політичний лад і навіть спосіб життя московського народу зовсім чужі українському народові.

Український народ, мов Прометей, закутий, але він переможе, бо правда мусить перемогти.

Цей текст вперше був опублікований в книзі Петра Мірчука “Українська державність 1917-1920“, в першій частині, глава “Відродження великої ідеї”.
Петро Мірчук (1913-1999) – український політичний діяч, історик, журналіст, доктор філософії, автор праць з історії України.

Ілюстрації до статті в книгах:

• “Кобзар, ювілейне видання, Тарас Шевченко“, 1939 рік
• “Кобзар, Т. Г. Шевченко, літературно-художнє видання“, 2019 рік.

Про культурний простір Кобзар

Ми збираємо різні видання Кобзарів. Це наша місія. Окрім цього, автори нашого сайту прагнуть висвітлювати цікаві історичні матеріали. Наша редакція пригортає велику увагу пошукам першоджерел. На цю роботу наша команда витрачає багато часу. Культурний простір Кобзар має багату збірку україністики. Тарас Шевченко грає найважливішу роль в нашій бібліотеці рідкісних книжок.